Одокія Проциха мала великий дар вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу, няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі, східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити, усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли», навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до чола покладит, зразу лекшєї.

Про автора

У багатому різнобарвному вбранні розходжує весна. Заглядає у кожний куток, ліс, поле, сад, у кожну домівку, а особливо туди, де є малі діти. Вона з’явилася на світ саме у цю дивну, прекрасну пору року. Ім’я для неї батьки обрали з глибокою правічною суттю – Любов. Це спадок від Всевишнього. Любить всіх і все, що її оточує. Великий зв'язок має її душа із природою, - в тісному контакті спілкування вони йдуть у ногу з життям. Природа змалечку надихала Любов Федюк-Жалобу до творчості, до всього красивого, доброго, вічного. Народилася, жила і виросла в найчудовішому куточку Гуцульщини – мальовничому селі Дихтинець. Тут і закінчила школу. Всі бачили у ній філолога чи журналіста, але серце дівчини таємно мріяло про сцену. Ще змалечку в родині Федюків існувала дивна атмосфера: любов до культури, бажання вилити все в слові, в музиці. Талант від предків отримали в спадщину, а це рідкісний скарб.