Гуцульські Карпати були своєрідною фортецею, захистом волі гуцулів проти національного й соціяльного гніту. Карпати були прибіжищем для народних оборонців і месників за нанесені народові кривди.
Перші поселення гір засновувалися в долинах більших річок, догідних для людського поселення. Гуцульщина, живучи в відокремленні, була немов своєрідною республікою, куди чужа влада вступала дуже повільно, непевно і сконсолідувалася аж у 17-18 ст. І власне до нас дійшли джерела про Гуцульщину в зв'язку із намаганням консолідації тут чужої влади і реакції гуцулів проти порушення їх свобід.
Маємо історичні вістки про гуцулів у буковинських Карпатах з 1490 р., коли то молдавський господар подарував село Селєтин манастереві Путна. У цьому ж році вибухло повстання проти Польщі, зорганізоване на Буковині під проводом Мухи — повстання, яке охопило було майже всю Гуцульщину. Гуцульські поселення на Буковині згадуються в документах: Ростоки і Сторонець-Путилів у 1501 р., Довгополе в 1607 р., а інші села в 18 ст. і пізніше.
Історія Буковинської Гуцульщини — з суспільно-правної точки зору — в українській публіцистиці ще недостатньо освітлена. Номінально Буковинська Гуцульщина разом з усією Галичиною і Буковиною входила до складу Київської Русі, потім Галицько-Волинської держави, але фактично державна влада не мала сили й змоги опанувати гірських просторів. Від 1241 р. Гуцульщина вважалася під монгольською зверхністю, але знову ж тільки номінально. Є обґрунтовані здогади, що верховинські поселення зросли головно під час монгольської навали, коли населення сусідніх просторів рятувалося втечею у менше доступні гірські сторони. Та й пізніше гори ставали пристановищем для тих, що втікали від гніту.
Від половини 14 ст. Буковина знайшлася у складі новоствореної Молдавської держави, але Буковинська Гуцульщина попадає під цю суверенність — знову ж більше номінально — аж на основі договору між Польщею і Молдавією з 1499 р. Від цього часу історично-правний процес Буковинської Гуцульщини відбувається в економічно-правному відношенні у нових обставинах Молдавської держави. Тільки повільно вступає і консолідується на цій Гуцульщині державна влада. Адміністративно важко було охопити й мати контролю над гірськими просторами, з розкиданими по кілька гуцульських хиж на віддалених місцях. Тому гуцули продовжували користуватися тут давнішою волею.
У Молдавській державі, скоро по її заснуванні, вся земля — разом з населенням на ній — була роздарована господарем, у вічне володіння своїм довіреним прислужникам-боярам, які помагали господареві керувати державою, а також єпископствам і манастирям. Так була роздарована переважна частина державної території, включно з Буковинською Гуцульщиною. Тільки незначна частина землі лишалася державною-воєводською.
Селяни, які жили на роздарованих землях, ставали в економічно-правному відношенні залежними від обдарованого землею власника-боярина і мусіли за користування землею виконувати на його користь певні повинності.
Спочатку бояри вдоволялися певною грошевою рентою від селян за користування землею. З бігом часу їх претензії до селян зростали, вони почали домагатися, крім ренти в грошах, десятини від урожаїв та від певних інших продуктів, ще й роботизни на їх користь. Використовуючи важке положення селян, власники-бояри складали з селянами письмові умови на вимагані ними повинності в підвищеному розмірі.
Вже сама гірська обстановка відрізняла господарство гуцула від господарств "на долах". Гуцульські села розкидані на більших просторах, а господарства розтикані окремо, часто в малодоступних місцях, або окремими групами хиж, господарства з невеличкими городами біля хат. Адміністративно важко було їх охопити під державну контролю, зокрема, стягати з них різні повинності.
У горах орної землі було дуже мало, отже, про хліборобський спосіб господарювання тут не було мови. Зате були знамениті умови для скотарства. Але для цього необхідно було викорчовувати ліс, прочитувати терен під пасовища й сіножаті, або й побільшувати городи біля хиж. Так у важкій боротьбі за існування, але серед чудової гірської природи, на вільній волі формувався характер, прикмети душі волелюбного гуцула.
У Молдавській державі в середньовіччі карпатські ліси не мали економічної вартости, бо тоді лісів на дерево не експлуатовано. Але державний земельний фонд на рівнинах був скоро вичерпаний шляхом даровизни, а тому прийшла черга на землі з Карпатах, на Гуцульщині. Та обдаровані бояри не жили в горах через непевність, а тому й не могли мати в горах організованої постійної контролі над селянами, замешкалими на дарованих їм гірських землях. І фактично вся Верховина була в володінні гуцулів, які користувалися деревом і полонинами без жодного обмеження. Гуцули —- ради спокою і "з доброї волі" відносили землевласникам-боярам у формі "подарків" те, що могли й хотіли. За молдавських часів у горах не було ніякої панщини.
Такий був фактичний стан гуцульської залежности від землевласників у перших сторіччях молдавської доби на Буковинській Гуцульщині. Коли площа очищеної від лісу землі під пасовища й сіножаті, та навіть під городи, збільшилася, пани-землевласники почали постійно й більше організовано вимагати від гуцулів-селян регулярної плати ренти, десятини плодів від прочищеної землі за її користування, ба навіть проганяти гуцулів з прочищеної ними землі. Це мусіло приводити до конфліктів і розрух гуцулів проти панів, бо гуцули уважали ліси їх власністю. Знаємо, що такий конфлікт розглядав господар Василь Лупул, який у 1643 р. визнав за панами право власности на розчищену від лісу землю і зобов'язував селян виконувати повинності за користування цією землею. На Довгопільського двірника (війта), як місцеву владу, накладувано обов'язок стежити за виконанням цієї постанови. Двірник мав право карати порушників згаданої постанови.
Але гуцули були невдоволеними цією постановою, і — як це видно з грамоти господаря Лупула з 20. 5. 1647 р. — окрема делегація гуцулів Довгопільського околу (Руського Кімполунґу), складена із 40 осіб, добилася із скаргою на панів до самого господаря. З приводу цих скарг було проведено розслідування на місці й виявлено, що пани мали на гори дарчі грамоти, а тому уважалися власниками всієї землі. Але селяни уважали себе власниками розчищеної ними від лісу землі і відмовлялися давати повинності за цю землю. Тому конфлікт продовжувався. І в цій справі ми стрічаємо згодом новий хризов (грамоту, закон) господаря Костянтина Дуки з 28. 9. 1693 p., який стосувався виключно до Довгопільського околу і який зобов'язував селян до повинностей за користування землею, признавав за селянами право посідання на викорчувані власними руками ділянки, але забороняв ці ділянки продавати. З цієї грамоти довідуємося, що повинності селян були вже раніше збільшені, бо селяни, крім плати й десятини, давали панові: багаті по 10, середні по 6, а бідні по 3 курки на рік, а від сажня зібраного (в копицях) сіна платили по дві бані. Хризов Дуки визначував грошевий чинш на користь пана — в залежності від заможности — у розмірах 3, 1,5 і 1 лей, а від зібраного сіна — три бані від сажня, десятину від інших урожаїв, а також від рибальства і мисливства. Хризов Дуки передбачав плятонічну ґарантію для селян, "щоб пани не кривдили підлеглих їм селян".
Державні податки були зовсім окремою справою. З інших документів довідуємося, що на скаргу гуцулів Довгопільського околу господар зменшив державний податок цього околу до 2400 леїв, а це була на той час велетенська сума. До цього приходили ще податки від овець, пасік та інші більше пливкі податки, які в різні часи приходили й відмінялися.
Щодо становища місцевости Вижниця, — сьогодні культурного і торговельного центру Гуцульщини, — то з грамоти молдавського господаря з 1767 р. довідуємося, що цією грамотою надано Вижниці право торгового містечка. До того часу вона мала статус звичайного населеного пункту-місцевости. У 1776 p., у час прилучення Буковини до Австрії, Вижниця належала дідичам Й. Кантакузіно, І. Стурдзі та М. Джурджуванові — по 1/3 частині. У час селянського бунту під проводом Кобилиці Вижниця належала двом братам Айвасам і Г. Джурджувану. На основі угоди з 1808 p., селяни Вижниці відбували 10 днів панщини, доставляли до двору по 4 вози дров, давали одну курку і 15 яєць, відбували роботи при направі млина, корчми й ґуральні.
При кінці 18 ст., зокрема за стабільної австрійської влади, дідичі почали експлуатацію лісів-дерева, тоді почала зростати торгівля у Вижниці. Від 1855 р. Вижниця стає повітовим центром.
Повинності гуцулів на користь панів-дідичів з бігом часу постійно росли, збільшувалися, головно шляхом умови між панами й селянами, а ці збільшення шляхом повторювання впродовж довшого часу перетворювались у звичай і так ставали "законними".
Коли в 1774 р. Буковина перейшла під австрійську суверенність, всі ці повинності отримали тверду основу. Австрійський уряд у договорі з Туреччиною про відступлення Буковини зобов'язувався затримати на Буковині правний "статус кво". Австрія спочатку дотримувалася цієї постанови. Але згодом почала заводити свої власні порядки.
За австрійської влади, після упорядковання державної і крайової адміністрації на Буковині, а зокрема на Гуцульщині, землевласники-пани почали систематично й координовано притягати селян Гуцульщини до виконання їх повинностей, збільшуючи ці повинності, а від непокірних відбирали полонини — пасовища й сіножаті, ба навіть прочищені ними від лісу орні ділянки. Це приводило до нових конфліктів і скарг.
Цісарським декретом з 24. 2. 1787 р. виділено землі, які були в 1786 р. у користуванні селян і створено з них т. зв. рустикальні землі, з окремим для них правним режимом. Інші землі отримали назву панських або домініяльних, чи домінікальних. Землевласники не мали права (за деякими винятками) відбирати від селян рустикальні землі, але селяни мусіли за їх користування виконувати договірні, або передбачені хризовом повинності.
Головою домінії був землевласник, але без судових компетенцій. Головою села був двірник (війт) з його радними (присяжними), обираними мешканцями села. Двірник мав адміністративні й дрібні судові компетенції.
Рівночасно з поділом землі на рустикальну і домініяльну, заведено на Буковині (за галицьким зразком) т. зв. доміьіяльні суди, один на кілька панських доміній (сіл). Суддями в цих судах були т. зв. мандатори або юстиціярії, які отримували це становище на основі попереднього іспиту перед Апеляційним судом у Львові. Мандатора оплачували домінії, цебто землевласники, а судив мандатор залежних від доміній селян, на основі чинних законів, за легші провини, маючи право ув'язнювати й карати буками. Окрім судових, мандатори мали ще певні адміністративні функції.
У 1832 р. Довгопільський окол адміністративно-юрисдикційно поділено на три домінії: Путилівську, Довгопільську і Ростіцьку. До кожної домінії належало одно або більше сіл Наприклад, до Ростіцької домінії належали села: Мариничі, Петраші, Підзахарич, Межиброди й Ростоки.
Як правило, умови між панами й залежними селянами визначували розмір повинностей селян. Тільки там, де не було таких умов, стосувалися постанови хризову щодо розміру повинностей. Звичайно, договірні повинності були вищі від тих, що їх передбачував хризов. А тому пани старалися й мали змогу як економічно сильніша сторона зв'язувати селян умовами. Тому, що в австрійському періоді державна влада була сконсолідована, дідичі могли легко контролювати і вимагати виконання селянами їх повинностей.
З домовлення селян села Путилова в 1803 р. із землевласниками Флондорами довідуємося, що повинності селян були виміряні в грошах, а селяни поділені на 5 груп, відповідно до їх маєткового стану, і платили землевласникам річно по: 9, 6, 4, 2 або один флорин. Плата за полонини відбувалася бринзою, відповідно до розміру полонини. Ті, що мали коні, мали доставляти терхами до корчми горілку та працювати при направі корчм і млинів. Отже, повинності грішми, роботою і в натурі.
Молдавське право взагалі не знало кріпацтва, хоч положення залежних селян деколи мало відрізнялося від кріпацтва. Але на Буковинській Гуцульщині за молдавського періоду історії не було й панщини, бо на Гуцульщині не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської орної землі, на якій відроблялося б панщину.
В австрійській добі землевласники почали й на Верховині закладати господарські споруди, як корчми, млини тощо і притягати до цієї роботи підлеглих їм селян, а це могло відбуватися тільки на основі договорів, бо хризов Дуки не передбачував роботизни-панщини. Так повільно заходила на Буковинську Гуцульщину панщина. Гуцули скаржилися на панські утиски до різних урядових інстанцій, висилаючи делегації і навіть до Відня, а коли й там не могли отримати задовільної розв'язки їх наболілої справи, у 40-их рр. 19 ст. вони виступили з відвертим бунтом проти утисків під проводом гуцула Лукина Кобилиці. Центром розрух була Буковинська Гуцульщина, але вони поширилися скоро й на сусідні з Гуцульщиною райони.
