Ще й до бунту Лукина Кобилиці історія Буковинської Гуцульщини знає народні рухи проти утисків і кривд шляхтою над селянством. Ці рухи мали соціальний і національний характер, бо утиски приходили від неукраїнської або зденаціоналізованої шляхти.
Першим із відомих нам рухів було повстання проти Польщі під проводом Мухи 1490 р. (походив правдоподібно з Буковини) — "простого хлопа, православного, і до зброї і бою завзятого". Повстання відбувалося з буковинської території, як випадної бази. У наступному 1491 р. відбувся подібний виступ, також з молдавської території, Андрія Борулі (Барулі), з претенсіями на спадок Русі, загарбаної безправно Казимиром, Польщею. Молдавський господар Стефан Великий прихильно ставився до повстання Мухи й Борулі, бо це збігалося з його планами по відношенню до Польщі. Та ці рухи мали відгомін на Буковинській Гуцульщині остільки, що Гуцульщина була тоді "фортецею волі" та ідеальним сховищем для волелюбних і переслідуваних.
Голосним був гуцульський ватажок Іван Пискливий (1703-1712), з Руського Довгополя (цебто буковинського), в якого загоні були буковинські й галицькі гуцули, бойки й навіть молдовани.
Але найголоснішим був опришківський рух на Гуцульщині, який часово збігався з гайдамацьким рухом на Правобережжі. Цей рух був протестом проти соціяльної несправедливости й утисків шляхти. Опришки часто ставали месниками за народні кривди. Славою перевищив усіх гуцул з Печеніжина, Олекса Довбуш (1710-1745), якого загнала в опришки соціяльна несправедливість, корчми та утиски бідних.
Ґенезу та історію опришківського руху Іван Франко бачив у своєрідних суспільних відносинах українського народу. "Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливости, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилині загрозу смерти, все таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". В українському фолкльорі й літературі термін "опришки" означає борця за справедливість і людську гідність, отже позитивного типа.
Опришки були примушені революційно вирівнювати суспільні контрасти, забираючи від багатих та роздаючи бідним. Довбуш оперував також на Буковині і часто перебував на буковинській частині Гуцульщини. Шляхетність Довбуша була в тому, що він не карав безборонних і не грабив тих, що його стрічали гостинно. Пам'ять по Довбушеві на Буковинській Гуцульщині (і на всій Буковині) оповита легендами народного героя, про Довбушеві криївки на Буковинській Гуцульщині кружляє в народі багато переказів. Письменник О. Ю. Федькович оспівав Довбуша в поетичному і драматичному творі.
Із смертю Довбуша опришківський рух на Гуцульщині не припинився. Ще в першій половині 19 ст. на Буковині діяли опришки Кей, Мацелей з Довгополя, а вкінці ватага Мирона Штоли з Ростік (або Стебнів) на Буковині. Аж австрійському урядові пощастило зліквідувати опришківство поліційною силою і певними соціяльними реформами.
Згідно з переказом, "Довбушева печера" мала б з'єднувати підземним ходом гору Берізки над Виженкою з Галичиною. А сховки Довбуша мали б знаходитися на горі Стіжок біля і Берегомету.
