Гуцульський
говір досить добре описано в діалектології.
Про нього писали (якщо назвати лише
головніші праці) український мовознавець
Б. Кобилянський, польський мовознавець
Я. Янув, його описували в загальних
курсах української діалектології.
Особливо цінні праці Б. Кобилянського.
що вивчав цей говір на протязі багатьох
років і видав дві праці "Гуцульський
говір і його відношення до говору
Покуття" та "Діалект і літературна
мова". Пишучи в цій останній праці
про її джерела, Б. Кобилянський подав
цікаві інформації про те, як він збирав
матеріяли із живих уст гуцулів. Це були
його а) власні спостереження і записи
(з 1905-1906 p.p.) окремих слів, зворотів та
закликів від гуцулів — мандрівних
торгівців сільськогосподарськими та
домашньо-побутовими виробами в покутських
селах і містечках: б) записи розмов,
казок і пісень у Східніх Карпатах під
час Першої світової війни (1915 р.): на
північних схилах — у місцевостях Ланчин,
Делятин, Яремча, Ворохта, на південних
— в околицях Ясіня і Рахова; в) матеріяли,
зібрані під час діялектологічних
екскурсій та відряджень (1922-1924 p.p.) в
селах Коломийщини, Косівщини, Печеніжинщини,
Яблунівщини, в Криворівні, Жабйому та
їх присілках, а також у суміжних
буковинських та покутських селах."
Він написав також, що "значну частину
говіркового матеріалу записано тоді з
побутових розмов із зустрічними людьми,
лісорубами, робітниками на ремонті
доріг, пастухами в полонинах (Говерла,
Шпиці, Кізли, над озером Шибеним,
Буркутом), а також з молільних звертань
"прошаків" на дорогах та під
церквами, з ділово-торгових переговорів
з продавцями ягід, грибів тощо, із розмов
з майстрами мистецьких виробів домашнього
промислу; частина оригінального
лексичного й фразеологічного матеріалу
була записана на косівських ярмарках
з торгових прицілювань і суперечок між
продавцями та покупцями,
що з'їздилися
сюди
з близьких і далеких гуцульських сіл
та
"осередків".
На
підставі
зібраного матеріялу Б. Кобилянський
написав дисертаційну
працю
німецькою мовою (1924-1926 p.p.), що її в
українському
перекладі надруковано 1928 р. в "Українському
діалектологічному збірнику", І (Київ,
1928 p.). Згадана вище його праця "Діалект
і літературна мова" —
це книжка
на 275 сторінок, а її зміст автор визначив
у підзаголовку як "східньо-карпатський
і покутський діалекти, їх походження і
відношення до української літературної
мови".
Підсумковий
опис особливостей гуцульського говору
подав сучасний український діалектолог
Ф. Жилко у своїх "Нарисах з діалектології
української мови", виданої вперше
1955 р. в Києві, вдруге (в переробленому
вигляді) 1966 р. (видавництво "Радянська
школа"). У Ф. Жилка гуцульський говір
визначено як "східньокарпатські
говірки", із зазначенням у дужках
"гуцульські" (стор. 225). Згідно з
його інформацією, поданою на підставі
вже й найновіших дослідів (зокрема він
покликається на "Діалектологічний
атлас українських народних говорів
Закарпатської области" Й. Дзендзелівського,
виданого в Ужгороді 1958 і 1960 роками,
"поширені гуцульські говірки в
населених пунктах на східніх узбіччях
Карпат, на Закарпатті — на схід від р.
Шопурки". Далі він зазначає: "На
північному заході межа між гуцульськими
й бойківськими говірками проходить
приблизно у сточищі р. Лімниці. Між
гуцульськими й покутськими говірками
межа дуже невиразна. Часто ці говірки
взаємовклинюються. Межа між ними
починається від Надвірної (Івано-Франківської
области), іде на Коломию і на Черемош
між Іспасом та Баниловом (на схід від
Вижниці Чернівецької области), а потім
на Берегомет і, перетинаючи кордон
Румунії, у Сучавську область. Південну
межу визначають долиною річок Сучави
— Бродина, долиною Молдовиці — Рус де
Боул — Молдави — Брязу — Золотої
Бистриці і далі вздовж р. Черемошу.".
З
усіх українських говорів та говірок
гуцульський говір своїми звуковими,
граматичними та лексичними особливостями
найсвоєрідніший, але він, без сумніву,
належить до української мови, а якщо,
наприклад, поляки за приналежности цієї
території до Польщі намагалися зробити
на цій підставі — на підставі говорових
відмінностей зробити з гуцулів окремий
народець, то це були ворожі заходи,
скеровані на зменшення національного
потенціалу українського народу.
Описуючи
звукові особливості гуцульського
говору, я не вживатиму тут складних
мовознавчих позначень і через те не
відзначатиму незначних говіркових
відмінностей деяких звуків.
Відповідно
до українського літературного звука
"а" (правописного "я") в
гуцульській вимові після м'яких
приголосних під наголосом звучить "е"
("дек" — дяк, "памнєть" —
пам'ять, в східньоукраїнській народній
вимові "памнять", "порєдок" —
порядок), а без наголосу — "і"
(правописне "ї"): "їкей" — який,
"їчьмінь" — ячмінь. Відповідно до
літературного "е" в
гуцульській
вимові звучать різні відтінки, близькі
до звука середнього між "е" та "а"
("клан" — клен, "пан" — йен).
Відповідно до літературного "п" в
гуцульській
вимові є такий же звук, але лише в
деяких
говірках і тільки відповідно до давнього
"о" в нових закритих складах ("бик"
бік), а переважно в таких складах звучить
лябіялізоване "и"
("вюс"
віз), крім того, в деяких говірках чується
двозвук ("пліит" -пліт, ліса). У
говірках
Сучави є ще звук "ы"
("выв —
віл).
У
частині
покутських говірок звук "р"
вимовляється пом'якшено: "косарь",
"морьква".
Чи
не найбільша особливість гуцульських
говірок — вимова м'яких "т" і "д"
перед "і" та "е" як "к" та
"ґ". Ця особливість є в багатьох
південно-західних говорах української
мови, ба, зрідка трапляється і в
південно-східних говорах нашої мови (я
сам у дитинстві, як і всі в нашому селі
на Січеславщині вимовляли, та й тепер,
напевно, вимовляють: "кісто" - тісто,
"кісно" — тісно, "це не ґля тебе"
— це не для тебе), але в гуцульському
говорі ця особливість найбільше поширена:
"ґівка" — дівка, "кіло" — тіло,
"кєшко" — тяжко тощо.
Звук
"ц" звичайно твердий наприкінці
слів ("хлопец"), перед закінченням
-"а" ("пшеница"), у наростках
"-цк-" ("гівоцкей"). Проте в
цьому останньому наростку можливі й
випадки з м'якістю "ц" ("громацькей").
Так само звуки "с" й "з"
наприкінці слова вимовляються твердо
("цес", "дес", "шос", "кріз".
Шелесні
"ж", "ш", а також африката "ч"
в різних позиціях вимовляються м'яко
("жьовчь", "душе", "чєс").
Дзвінкі приголосні перед глухими
знеголоснюються: "кєшко" тяжко.
Згадані
звукові особливості позначилися й на
особливостях відмінкових закінчень:
"ніхтє" (ніхтя), "ніхтєм"
(ніхтям), "ніхтєх" (ніхтях). Після
основ на м'який приголосний закінчення
-"ам", -"ах" у дав. й місц.
відмінках у зв'язку із звуковими
особливостями звучать як -"им",
-"их" ("коньми", "на коньих").
Відповідно
до літературного закінчення в іменниках
жін. р. однини
-"ею",
"ою" в гуцульських говірках, як і
в покутських, маємо -"ев" ("кашєв"),
-"ов" ("жінков"). Відповідно до
літературного закінчення в дав. в.
множини -"ам" у гуцульському говорі
вимовляється "гітєм" (дітям), в
місц. в, множини замість -"ах (-ях)",
"на ґітех" (на дітях).
Відповідно
до приростка "най" у найвищому
ступні порівняння прикметників гуцули
вживають приростка "май" (Жилко
називає його "часткою" і пише
окремо): "май більшєй" (найбільший).
Дієслівні
форми 1-ої
особи однини і 3-ої особи множини
теперішнього часу, як і простого
майбутнього часу не мають звука "л"
перед закінченням: "робйу" (роблю),
"купйу" (куплю), "робйе"
(роблять). У 3-ій особі теперішнього часу
II дієвідміни немає закінчення "-т":
"вони носе" (носять), "ходе"
(ходять). У 3-ій особі однини І дієвідміни
дієслова мають "стягнене"
закінчення: "вона знат" ("знає",
а "знат" "стягнено" із "знает").
Умовний
спосіб дієслів утворюється за допомогою
частки "бих" ("бех") відповідно
до літературного би: "ніз бех" (ніс
би). Але в "носеле бе сме" (носили
б) звука "х" в частці немає.
Є
деякі особливості у наголошуванні слів,
зокрема помітна тенденція наголошувати
перший склад слова: "теле" (теля),
"комар" (комар).
Чимало
із згаданих вище явиш виходять за межі
властивих гуцульських говірок, а це їх
в'яже з покутськими, бойківськими
говірками, ба й ширше.
У
гуцульському говорі чимало своєрідних
слів, які, проте, часто виходять і за
межі цього говору. Але в дотеперішньому
українському мовознавстві був поширений
хибний погляд, що всі ці слова є запозиками
або з румунської, або з угорської, або
навіть із тюрських мов. Звичайно, окремі
запозичення можуть бути, але це можна
казати лише про пізні запозики, як от
румунське "ботей" (отара), може,
"дойма" (пісня), угорське "надраґи"
(штани), а не про всі ті, що збігаються
із румунськими та угорськими, такими,
як от "грунь", "кулеша", "ватра",
"ґазда" тощо. Масовому запозиченню
суперечить
той факт, то гуцули в Карпатах живуть з
непам'ятних часів, і, як усякі горяни,
жили ввесь час ізольовано, тим часом як
румуни — це пізніші римські колоністи,
а угорці прийшли до Паннонії аж у IX
сторіччі, тим то можна скорше думати
про те, що ці народи позасвоювали багато
слів ще в давнину від місцевої людности,
зокрема від циків, які жили в Трансільванії,
а "цики",
як
це я доказав спочатку в статті "Походження
назов "гуцул", "бойко", "лемко"
та споріднених із ними слів", а пізніше
підтвердив це і в статті про походження
назви "гуцул", надрукованій у цьому
збірнику, — це синонім назви "гуцули".
Тим то самого факту, що якесь там
гуцульське слово є й у румунській чи
угорській
мовах, не досить для того, щоб уважати
гуцульське слово запозикою з
румунсько-молдавської чи
з
угорської мов, — потрібні ще глибші
історичні та етимологічні дослідження
цих слів. От довго дослідники уважали,
що слово "гуцул" запозичене з
румунської мови, що в ній воно означає
"розбійник", а я це спростував у
друкованій у цьому збірнику статті. Для
деяких слів потрібна звичайна
поінформованість, щоб було ясно, що вони
не
могли бути запозикою з румунської чи
угорської мови. Наприклад, як може бути
запозикою з цих мов слово "гачі"
(штани), коли воно є у мові дінських
козаків? Або ще: як
можна
вважати слово "грунь" (верхів'я
гори) запозикою з румунської мови
(по-румунському "gruin"), як є назви
річок на
Наддніпрянщині
"Грунь", права притока Псла,
"Грунь-Ташань", ліва притока Псла,
Грунь-Черкес", ліва притока Грунь-Ташані?
Але це останнє слово -"грунь", що
виступає в семантично відмінних значеннях
— верхів'я гори і назва річки-течії,
потребує вже наукової етимологізації.
Щодо семантичної "суперечності"
- гора і річка, то це вже у світлі моїх
етимологія легко з'ясовується: як гора
"спадає" вниз, так вода в річці
також "спадає" (тече) вниз. Крім
того, гора й річка — це опуклість і
заглибина, а між ними є
зв'язок.
Тут можна згадати, що в італійській мові
слово "alto" значить "високий"
(тобто "гора"), а на Україні є назва
річки "Альта" - права притока р.
Трубежа у сточищі Дніпра. А як утворилося
слово "грунь", це можна з'ясувати
за допомогою даних із адигейських мов.
В сучасних адигейських мовах є слово
"гъуэ"
(чит. "гэ". бо "гъу" позначає
один звук "г"), що значить "нора",
а нора як заглибина — це, з одного боку
те, в чому може текти вода (в західноукраїнських
говорах це й значить "джерело"), а
з другого за семантичною антонімічністю
(протилежністю) з цієї семантики можна
винести й значення "горба", "гори".
Ба більше: з оцього "гъуэ" постало
й слов'янське слово "гора", тільки
до нього додалося ще слово "ур", що
в адигейських мовах значить "довбня",
дерев'яний молоток. З фонетичного боку
з "э" та "уы" ("уы" з двозвука
"у") утворився звук "о" внаслідок
випаду "ы" та асиміляції півголоспого
"у" з попереднім редукованим "э".
У слові "грунь" до "гъуэ"
приєднався
складник "р" (а не "ур", як у
слові "гора"), що в сучасних
адигейських мовах є лише закінченням
називного відмінка означених іменників,
через те редукований звук
"э",
як ненаголошений, випав. Але в слові
"грунь" є ще складник -"унь",
і його теж треба пояснити. Він утворився
із дієприкметника "инэ", твореного
від дієслова "инэн", що тепер в
адигейських мовах значить "застряти",
а звідси походить семантика: гора,
верхів'я гори — "те, що стирчить",
річка — заглибина, що має дно, внутрішня
обсяжність, в якій тече, зібрана з дощу
та джерел вода. Звук "и" на початку
"инэ" — це двозвук "jы",
а його варіантом може бути двозвук "у"
(фонетично "уы"), як це маємо в
адигейському слові "унэ", що значить
"дім", і з цього "у" міг виникнути
звук "у" в слові "грунь".
Я
не маю змоги етимологізувати у цій
статті багато слів, бо це складна справа
і забирає багато місця, але я ще раз можу
запитати: якщо "ґазда" є в гуцульському
говорі, в румунській мові та й в угорській,
то чому саме найдавніші насельники
цього району мали б запозичати це слово
від пізніших прихідьків? А якщо румуни
— асимільовані траки, то тоді це слово
могло б бути спільною спадщиною в румунів
і в гуцулів від давніших спільних
предків, бо траки - це західна частина
давніших кімерів, предків адигейців,
як я це думаю. Або ще: що слова "кулеша",
"куліш" і "гуляш" етимологічно
споріднені, це, либонь, усякому ясно,
алеж слово "куліш" відоме на всій
етнографічній українській території,
воно є навіть у білоруській та в
південноросійській мовах, — то чому
"кулеша" в гуцульськім говорі мала
б бути запозикою з румунської чи угорської
мов, дарма що в угорській мові просо
називається "köles"?
Гуцульський
говір — єдиний з українських говорів,
що на нього звернули увагу українські
письменники, які або й цілком писали
по-гуцульському, або тільки частково
використали його для надання творам
місцевого кольориту.
Б.
Кобилянський у своїй книжці "Діалект
і літературна мова" написав: "Твори
українських письменників про Гуцульщину
й Покуття за мовною характеристикою
поділяються на три різновиди: а) твори,
писані гуцульським або покутським
діялектом з елементами літературної
мови (твори М. Черемшини, В. Стефаника);
б) твори, писані в основному літературною
мовою з більшою або меншою кількістю
стихійно вжитих гуцульських та покутських
діялектизмів (твори Ю Федьковича, М
Устияновича, К. Климковича, С. Воробкевича);
в) твори, писані загальноукраїнською
мовою з використанням діялектів як
мовностилістичного засобу ("Тіні
забутих предків" М. Коцюбинського)."
Як
бачимо, Кобилянський не згадав тут
творчости Г. Хоткевича, зокрема його
знаменитої повісті "Камінна душа".
Проте в цій же праці Кобилянського ми
знаходимо й відповідь на питання, чому
він так зробив. Подавши оту класифікацію
письменників на стор. 85, він у примітці
на стор. 87 назвав Г. Хоткевича "буржуазним
естетом і декадентом", уживши цього
останнього вислову як лайки, бо це він
(Б. Кобилянський) писав тоді, як на Україні
Хоткевич ще був заборонений, і про нього
нормально не можна було писати. Але 1966
р. Г. Хоткевич був "реабілітований",
і в Києві вийшло два томи його творів,
а серед них, у другому томі, вміщено й
повість "Камінна душа" (на жаль,
через вилучення з української абетки
літери "ґ" гуцульська вимова в
діялогах великою мірою в цьому виданні
попсована).
Серед
згаданих у Б. Кобилянського українських
письменників немає й Ольги Кобилянської
та І. Франка, як також і деяких інших, що
писали з гуцульського життя: ці письменники
писали загальноукраїнською літературною
мовою.
Як
відомо, про гуцулів писали не тільки
українські письменники, а ще польські
(з них особливо помітний твір "На
високій полонині" С. Вінценза), писав
про закарпатських гуцулів чеський
письменник Ян Ольбрахт, а також німецький
К. Францоз.
Але
в тему цієї моєї статті не входить
розгляд з подробицями того, як згадані
письменники використали у своїх творах
гуцульський говір. Це окрема велика
тема.
В.
Чапленко
